ЗА НАЯВНОСТІ РІШЕННЯ ІНОЗЕМНОГО СУДУ ПРО ЗАБОРОНУ ВИЇЗДУ ДИТИНИ З ТЕРИТОРІЇ ТАКОЇ КРАЇНИ, СПРАВИ ПРО ВИЗНАЧЕННЯ МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ ДИТИНИ В УКРАЇНІ НЕПІДСУДНІ НАЦІОНАЛЬНИМ СУДАМ

Постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі суддів: Крата В. І. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., Погрібного С. О., Фаловської І. М., Червинської М. Є. від 18.09.2023 р. по справі №545/2247/18.

Позивачка звернулась із позовом до відповідача, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - служба у справах дітей, про визначення місця проживання дитини з нею в Україні.

При розгляді справи судом було встановлено, що між позивачкою та відповідачем укладено шлюб, який рішенням районного суду розірвано.

У сторін є малолітня дитина, що народилась на території Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, громадянка України.

Постановою Суду у справах сім`ї м. Портсмут заборонено позивачці вивозити дитину з графства Хемпшир, з Англії та Уельсу..

В перші місяці після народження дитини, позивачка разом з дитиною проживала в притулках для жертв домашнього насилля.

Постановою Суду у справах сім`ї м. Кройдон скасовано заборону виїзду позивачці разом з дитиною за межі Хемпширу, однак збережено заборону вивозити дитину з території Англії та Уельсу.

Не дивлячись на це, Позивачка вивезла дитину за межі Великої Британії, а відповідач звернувся через компетентні органи Великої Британії за процедурами, встановленими Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, із заявою про забезпечення повернення малолітньої дитини до Великої Британії.

Постановою апеляційного суду, яка залишена без змін постановою Верховного Суду, визнано незаконним вивезення та утримання позивачкою на території України малолітньої дитини та зобов'язано повернути останню до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

На виконання ухвали районного суду органом опіки та піклування надано висновок про визначення місця проживання дитини, яким визначено доцільність проживання малолітньої дитини разом з матір'ю.

Рішенням суду першої інстанції, залишеного в силі постановою апеляційного суду, позов задоволено , визначено місце проживання малолітньої дитини з матір'ю в Україні.

Судові рішення мотивовані тим, що на теперішній час дитина соціально адаптувалася у своєму середовищі, позивач створила всі необхідні умови для виховання та всебічного розвитку дитини та наразі дитина має найбільш сприятливі умови для проживання виховання й розвитку, оскільки позивач має власне житло, в якому для дитини створені комфортні умови для проживання, що підтверджується актом обстеження умов проживання, дитина має стабільне родинне оточення та відвідує дитячий садочок, спілкується з дітьми свого та старшого віку, розмовляє українською мовою.

Тому, суд прийшов до висновку, що проживання дитини з матір'ю відповідатиме інтересам дитини, засвоєнню соціально схвалюваних способів поведінки, формуванню позитивної самооцінки та самоприйняття.

Крім того, апеляційний суд вказав, що вирішуючи питання про те, чи є Україна звичайним (постійним) місцем проживання малолітньої дитини, апеляційний суд, дотримуючись принципу найкращих інтересів дитини, виходить з того, що контекст поняття «звичайне місце проживання» для дитини змінюється з плином часу і на це впливають наступні фактори, які доведено позивачкою, і які належно дослідив суд першої інстанції: дитина проживала у Великій Британії в період від 0 до 1,2 року, в Україні дитина проживає 4 роки 7 місяців; дитина зареєстрована за адресою місця проживання разом з матір'ю.

Суд також звертає увагу, що відповідачем у справі не було надано будь-яких доказів, які б свідчили, що відсутність дитини протягом більше 4 років на території Великої Британії ніяк не позначилась на її пристосованості до умов проживання у тій країні, і що після такого тривалого періоду відсутності вона все ще однаково пристосована до проживання у Великій Британії.

Верховний суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив закрити провадження у вказаній справі, виходячи з наступних мотивів:

за наявності судового рішення про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, та відсутності наданої відповідно до Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року згоди компетентного органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина, на здійснення юрисдикції національними судами України вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України, а у разі встановлення вказаних обставин під час розгляду цивільної справи провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Висновки судів про підсудність національним судам України цього спору не узгоджуються із положеннями Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, оскільки відсутня сукупність обставин, передбачених пунктом «b» частини першої статті 7 цієї Конвенції 1996 року. Оскільки у цій справі вирішення вимог позивачки не належить до юрисдикції національних судів України, то у судів були відсутні правові підстави для ухвалення рішення по суті спору.

Тому суди повинні були застосувати пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України, згідно з яким суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а не вирішувати справу по суті.