ДОГОВІР ПРО ВИЗНАЧЕННЯ ЧАСТОК У ПРАВІ ВЛАСНОСТІ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО, НЕ Є ДОГОВОРОМ ПРО РОЗПОРЯДЖЕННЯ СПІЛЬНИМ МАЙНОМ ПОДРУЖЖЯ, ОСКІЛЬКИ ЗАЗНАЧЕНЕ НЕРУХОМЕ МАЙНО НЕ ВТРАЧАЄ СТАТУСУ СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ

Постанова Верховного суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Пророка В. В. від 02.08.2023 р. по справі №639/488/21.

Позивачка звернулась із позовом до суду, яким просила суду визнати договір від 13 вересня 2019 року, укладений між її колишнім чоловіком (відповідачем 1) та відповідачем 2 про визначення часток у праві власності на нежитлове приміщення, посвідчений приватним нотаріусом.

Позовна заява мотивована тим, що під час перебування позивачки та відповідача 1 у шлюбі ними набуто у спільну сумісну власність нежитлове приміщення. Іншим учасником спільної власності за вказаним договором є відповідач 2.

13 вересня 2019 року між відповідачем 1 та відповідачем 2 укладено договір про визначення часток у праві власності на вище вказане нежитлове приміщення по 1/2 частці за кожним, посвідчений приватним нотаріусом.

Вважає даний договір недійсним, оскільки вищевказане майно придбано під час шлюбу, воно є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, не дивлячись на те, що право власності оформлене тільки на одного з подружжя відповідача 1.

Вказувала, що письмової згоди на розпорядженням спільним нерухомим майном вона не надавала, і цим правочином порушено її право, передбачене законом, на володіння, користування і розпорядження спільним сумісним майном за взаємною згодою подружжя. Відповідач всупереч закону самостійно, без письмової згоди другого з подружжя, визначив долю і правовий режим права власності на майно, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, позовні вимоги задовольнив, виходячи з того, що на час визначення правового режиму права власності на майно, воно було об'єктом спільної сумісної власності подружжя і розпорядження цією спільною власністю можливо лише за згодою між усіма співвласниками.

Позивачка як співвласник нерухомого майна, була наділена правом щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном нарівні із іншими співвласниками, проте при укладенні між відповідачами договору про визначення часток співвласників, який за своєю правовою природою є договором поділу майна, що припиняє право спільної сумісної власності (стаття 372 ЦК України), нотаріально посвідчена згода позивача отримана не була, а тому учасники цього правочину діяли без достатніх повноважень, що є підставою для визнання такого договору недійсним.

Верховний суд скасував рішення судів попередніх інстанцій, ухваливши нове рішення яким відмовив у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного:

Аналіз положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв'язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Враховуючи викладене, а також те, що укладений 13 вересня 2019 року між відповідачами договір про визначення часток не є договором про розпорядження спільним майном подружжя, набутим позивачкою та відповідачем1 під час перебування у шлюбі, оскільки зазначене нерухоме майно не втратило статусу спільної сумісної власності подружжя, та не позбавило у подальшому подружжя укласти договір про виділ нерухомого майна зі складу майна подружжя, зокрема спірного нежитлового приміщення.