ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО НЕ СВІДЧИТЬ ПРО НАЛЕЖНІСТЬ ПОЗИВАЧУ МАЙНА НА ПРАВІ ОСОБИСТОЇ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ
Сама лише державна реєстрація права власності на нерухоме майно за позивачем НЕ МОЖЕ свідчити про те, що таке майно належить позивачу на праві особистої приватної власності, з урахуванням того, що воно набуте під час зареєстрованого з відповідачкою шлюбу – Верховний Суд.
В даній статті - юридичній консультації Вашій увазі пропонується Постанова Верховного Суду від 30.03.2021 у справі № 459/5027/13-ц, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Посилання на рішення Верховного суду у справі про вселення та встановлення заборони чинити перешкоди у користуванні житлом : https://reyestr.court.gov.ua/Review/95907443
Короткий зміст :
У жовтні 2013 року Позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Свої вимоги обґрунтовував тим, що він є власником будинку АДРЕСА_1 . Відповідачі зареєстровані у зазначеному будинку, однак фактично не проживають в ньому, не здійснюють комунальних платежів і не несуть жодних витрат, пов`язаних з утриманням житла. Їхня реєстрація у належному йому будинку призводить до додаткових нарахувань комунальних платежів. Посилаючись на те, що він як власник майна вправі вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження будинком, просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування указаним житловим будинком, і зняти їх з реєстрації за вказаною адресою.
Правова позиція судів першої та апеляційної інстанції, яка оскаржується :
Суд першої інстанції виходив з того, що починаючи з 01 жовтня 2013 року ОСОБА_3 не проживає у спірному будинку, збереження реєстрації місця її проживання перешкоджає позивачеві повноцінно користуватися та розпоряджатися своїм житлом і це призводить до додаткових витрат на оплату комунальних платежів, а тому вимоги про визнання її такою, що втратила право користування житлом, підлягають задоволенню. Відмовляючи у визнанні ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, суд зазначив, що спірний будинок придбаний позивачем під час перебування у шлюбі із нею, а тому з урахуванням положень статті 60 Сімейного кодексу України, цей будинок має правовий режим спільної сумісної власності подружжя. У зв`язку з наведеним ОСОБА_2 як співвласник житла не може бути позбавлена права користування ним.
Апеляційний суд визнав рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги :
У касаційній скарзі Позивач зазначає, що він і ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який заочним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області розірвано. ОСОБА_6 виїхала на постійне місце проживання до Російської Федерації до своєї матері ОСОБА_3 , залишивши на його утриманні трьох спільних дітей. Вважає, що суд першої інстанції безпідставно скасував заочне рішення через 5 років з моменту його ухвалення, порушивши при цьому принцип правової визначеності. Суди проігнорували, що спірний житловий будинок є лише його приватною власністю, що підтверджується даними з витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно. Шлюб між ним і ОСОБА_2 розірвано 02 липня 2013 року та вона мала право і можливість подати до суду позов про поділ майна подружжя, однак не зробила цього.
У грудні 2019 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 надійшов відзив, у якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. Вказує, що будинок був набутий сторонами під час шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя. Заочне рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 27 грудня 2013 року оскаржене у квітні 2018 року у зв`язку з тим, що у жовтні 2013 року вона, перебуваючи у місті Москва, потрапила у дорожньо-транспортну пригоду, внаслідок якої у неї були травмовані обидві ноги, після чого вона тривалий час проходила курс лікування та до цього часу триває реабілітаційний період. Ці обставини підтверджуються відповідною медичною документацією.
Правова позиція Верховного Суду :
Установивши, що спірний житловий будинок, придбаний під час перебування Позивача і ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, є їх спільною сумісною власністю, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про неможливість визнання ОСОБА_2 , яка є співвласником будинку, такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що оскільки право власності на будинок зареєстроване тільки за позивачем, то він вважається єдиним власником. Сама лише державна реєстрація права власності на нерухоме майно за позивачем не може свідчити про те, що таке майно належить позивачу на праві особистої приватної власності, з урахуванням того, що воно набуте під час зареєстрованого з відповідачкою шлюбу.
Крім того, скасовуючи заочне рішення, суд першої інстанції виходив із того, що
ОСОБА_2 тривалий час проживає поза межами України, про розгляд цієї справи їй нічого не було відомо, копію цього рішення її представник отримав лише 20 березня 2018 року, заяву про його перегляд подав 03 квітня 2018 року, а тому посилання Позивача про незаконність скасування заочного рішення є необґрунтованими.
Верховний Суд постановив :
Касаційну скаргу залишити без задоволення. Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 08 жовтня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 15 серпня 2019 року у частині відмови у задоволенні вимог Позивача до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, залишити без змін.
Коментарі
Дописати коментар